nashe_slovo

про проект ДЗЕРКАЛО з розмови з Юлією Вакулою (газета "Наше слово", Вроцлав)


- Я так розумію, що це Твоя праця як стипендистки GAUDE POLONIA?


Так.  Свій проект "Дзеркало" я здійснюю в рамках стипендії Gaude Polonia у співпраці з Інститутом Гротовського. На сьогоднішній день - це диптих - перфоменс "Дзеркало" та інсталяція "Сад". Мені важливо, що ці дві речі йдуть в парі, бо це один вислів, пов’язаний з ідеєю проекту. Власне так їх і презентувала, 28 го червня у Інституті Гротовського відбувся префоменс «Дзеркало» - театральна дія з відео-світловою інсталяцією за участі акторів та музикантів. А з 29 червня по 10 липня – інсталяція «Сад» на площі Ринок.


- Із чого "виріс" Твій «Сад»? До речі, чому саме така назва? Яка ідея інсталяції?

Це довга історія. Ці дві речі, які я здійснила у Вроцлаві – перфоменс «Дзеркало» та інсталяція «Сад» - це продукти одного проекту «Дзеркало», над яким я працюю вже довгий час. Сама ідея проекту «Дзеркало» виникла давно. І виникла власне від старих фотографій. Мене завжди приваблювало у цих фотографіях погляд людей. Їх стан. Не знаю, чим це спричинено, але те, як вони дивляться, провокує в мені питання, хто вони і хто відповідно я. Адже це люди моєї землі, я з ними пов’язана. Але яким чином? Так, це є моє минуле, але воно насправді вже мені не належить. Що ж тоді провокує мене? Це точно не костюм і не те, що вони – українці. Це щось таке, що пов’язане з моїми основами, з людськими основами.

Мене цікавить проблема повернення нас до самих нас.
Ми з якогось часу перестали бути відповідними собі, відповідати собі, відповідати на запитання „хто ми і якого роду”. А замість цього топчемо під ногами образ - саме те, що робить нас не одними з, а єдиними, неповторними. Перетворюємось на сіру масу, яка споживає  культурний поп-корн і не має що сказати світові.

Причина проста: поступово зникає те, з чим можна себе ототожнити. Зникають культури, зникають цінності. Всесвітня глобалізація – процес всесвітньої інтеграції і уніфікації – відіграє у цьому неабияку роль. З’являється людина без імені. А безіменна людина - це нещасна людина, це НІХТО.

Віра пропонує людині догмати (закони), за якими жити, але сучасна людина рідко заглиблюється в саму суть. Отже, треба пропонувати людині щось ще простіше. Треба пропонувати людині саму себе. Своєрідне дзеркало – дивишся на рідного і впізнаєш, віднаходиш себе. І з радістю, сумом, жахом, гордістю, по-різному кажеш: Це ж я!

Назва «Сад» зявилась, коли я зробила макет інсталяції. Прийшла в голову. Я думаю, це точна назва, Сад. Те, що процвітає і приносить плоди. Краса. Заходиш всередину і відчуваєш затишок і спокій. А під ногами – потріскана земля, чи то небо. Чи буде цей сад цвісти і далі?


- Наскільки складним було втілення ідеї в життя? Загалом розкажи про технічну реалізацію свого задуму (для тих, хто не має можливості побачити її в реалі).

Як у перфоменсі, так і у інсталяції я використовувала принцип «битого дзеркала» - уламки, уривки памяті, знаки. Наприклад, перфоменс побудований на уривках текстів Тараса Прохаська, з яких актори складали нову історію, розповідь про «важливе». Також відео в різних площинах то зявлялось, то зникало – різні образи, що теж плели свою історію. Так і музика.

У інсталяції -  нижня частина у формі дерева, але за фактурою – це бите дзеркало, що відбиває небо. Потріскана земля, чи потріскане небо. Самі фотографії друкувала на прозорому, щоб вислів був не ствердженням, а своєрідним польотом, легкістю, ненав’язливістю. Просто погляд.

Складність втілення полягала у виготовленні нижньої частини. Крім того, що вона складається з 86 трикутників, які потрібно правильно і міцно скласти, важко було досягнути правильної фактури – дзеркала. Перша фактура, яку ми зробили поліграфічним сріблом, добре відбивала небо, але через дощ протрималась всього три дні. Друга фактура зроблена срібною фарбою, менш точна, менш відбиває, але теж вийшла цікавою, бо дала проступити фактурі дерева і виглядає, як примята срібна трава. Насправді, я ще буду шукати цю фактуру на нижню частину, бо це важливий момент у вислові. Оце дзеркало.

Хочу сказати, що важливу роль у здійсненні інсталяції відіграли люди, які мені допомагали власне творчо. Це Олексій Кравцов, Віктор Нефедов, Сергій Петлюк, Остап Костюк, Любомир Іщук, Андрій Кабар. Власне ми разом шукали способи втілення цієї ідеї.


- Звідки, які фотографії представлені у проекті?

У проекті представлені лише кілька фотографій з тих, які зібрані за час реалізації проекту. З цих 6 фотографій – 4 фотографії з мого власного архіву (фотографії, відскановані у людей під час поїздок по селах) , одна фотографія «Дві дівчини» – з сімейного архіву Олександра Лісниченка, дальня центральна фотографія «Сімя. Весілля» -  з Чернівецького краєзнавчого музею, передня центральна фотографія «Мама з дитиною» - з Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника у Львові.

Ще маю більше 500 фотографій, з яких звичайно, хочу зробити ще кілька мистецьких продуктів, «повернути» їх людям. Але це поки секрет.


- "Духи українців оселилися на вроцлавському Ринку" - так одна знайома описала на фб фото "Саду"... А які емоції викликає у Тебе (не стільки як у автора, а швидше як глядача, звичайної людини) ця композиція?

Мені не вдається просто насолоджуватись нею, бо весь час приходиться доглядати за нею, підправляти, уточнювати. Але я люблю біля неї «поратись». Всередині – затишно. Сама люблю розглядати деталі, як накладається фото на фото, фото на архітектуру, фото на людей, які на них дивляться, пролітаючих крізь інсталяцію голубів, та інше. Думаю, вона працює. Бачу реакцію людей. Тому, звичайно, радує, що ідея втілилась. Але маю намір ще уточнювати.


- Чи побачать «Сад» в Україні?

Я б дуже хотіла. Саме зараз веду переговори про можливість здійснити цей диптих в Україні, насамперед у Львові. Хочу спробувати його інсталювати на плоскому даху якоїсь будівлі, щоб була панорама міста. а також, в полі - серед трав. Ідей багато.